Загружаємо...
Ви тут:  Головна  >  Аналітика  >  Новина

30 років на передньому краї суспільного розвитку. Штрихи до портрету громадянського суспільства Закарпаття

01.09.2021  /  0 Коментарів

Ювілейні дати для будь-якої державної влади – чудовий привід для піару на «досягненнях» (котрі насправді мали б бути буденною роботою чиновників) та на «перспективах», часто схожих на нереалістичні передвиборчі обіцянки – цяцянки.

Про значення громадянського суспільства у відносно мирному, хоч і нестабільному розвитку країни та регіонів, як завжди, навіть згадувати ніхто не буде. Між тим, саме громадянське суспільство відіграло найважливішу роль як у всенародній підтримці становлення незалежної України наприкінці 80-х – на початку 90-х років, так і порятунку цієї незалежності від агресивних намірів Росії у 2014-2015 роках та започаткуванні довгоочікуваних і вкрай необхідних для країни системних реформ. Роботи вистачало і у роки між цими подіями. Перебуваючи впродовж майже всього періоду незалежності України у гущі громадянського суспільства, автором до 30-річного ювілею зроблено спробу стисло узагальнити значення, місію і віхово проаналізувати динаміку діяльності громадянського суспільства України та її найзахіднішого регіону – Закарпаття у циклі сфокусованих на ці проблеми публікацій. Увазі читачів – перша стаття з цього циклу.

Громадянське суспільство України як фактор сучасної геополітики і частина глобальної «контрвлади»

У Великій Сучасній Енциклопедії (України) дається таке лаконічне визначення: «Громадянське суспільство – сфера самовияву громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, незалежна від прямого втручання і довільної регламентації з боку державної влади. Один з феноменів сучасного суспільства, сукупність неполітичних відносин і соціальних утворень, виступає своєрідним фільтром вимог і підтримки» суспільства до політичної системи. Розвинуте громадянське суспільство вважається найважливішою передумовою побудови правової держави та її партнером».

Ключовим у цьому визначенні є «незалежність від прямого втручання та довільної регламентації з боку державної влади», адже втручання і регламентації характерні для автократій і диктатур. А також логічний висновок про те, що громадянське суспільство може виступати партнером лише для правової держави. Чи збудували ми в Україні правову державу? Ні, лише 30 років декларуємо про це . Більше того, як найчуттєвіша частина проблеми – не спромоглись сформувати і незалежну суддівську гілку влади та ефективну правоохоронну систему. Натомість вибудували антинародну олігархічно-кланову систему влади і економіки. Об’єктивно і справедливо вважаємось однією з країн Європи з найвищими рівнями корупції та бідності. А до реформи децентралізації – ще й країною з неефективним, недієздатним та неспроможним місцевим самоврядуванням і застарілим адміністративно-територіальним устроєм. Виходить, що громадянське суспільство в цих умовах має виступати не як партнер, а виключно як опонент і критик влади аж допоки держава за всіма ознаками не стане правовою? Західні науковці із сфер суспільних наук з цієї суперечності вийшли доволі просто. До вжитку уведено поняття «Громадянське суспільство – І», яке ставить за мету наведення мостів з владою для подолання, а не загострення розбіжностей. Уведено також поняття «Громадянське суспільство – ІІ», як обгрунтована і аргументована противага державній владі і власне «контрвлада». Зауважимо, що обидва поняття і типи організацій громадянського суспільства можуть функціонувати лише в умовах демократичної системи влади. І навпаки, їх повноцінні існування і діяльність неможливі, до прикладу, за владних режимів Росії, Білорусі та в багатьох інших диктаторських і тиранічних режимах. Україні ж для побудови справді правової і системно реформної держави існування Громадянського суспільства – ІІ («контрвлади»), на думку автора, є не просто бажаним, а вкрай необхідним! Додатковим аргументом щодо такого висновку є те, Громадянське суспільство – ІІ, в Україні, обіймаючи статус «контрвлади», тим не менше, не має амбіцій опозиційних партій щодо здобуття влади на майбутніх місцевих чи парламентських виборах. Отже, не декларативно, а реально і стабільно представляє суспільні, національні і державні, а не вузько партійні інтереси.

Що стосується Громадянського суспільства – ІІ, як фактора геополітики, то достатньо згадати, що ані без Революції Гідності, ані без євромайданів практично в усіх регіонах і великих містах ще роками не вирішувалось би і національна, і геополітична проблема європейської інтеграції та остаточного повернення України на європейський цивілізаційний шлях розвитку. І це чи не найвагоміший вклад саме Громадянського суспільства-ІІ України у позитивні зміни на мапах глобальної геополітики у Європі і світі. Подібних прикладів і зокрема – настійливий «примус» влади до справжніх, а не псевдореформ, можна навести багато як на рівні центральної, так і регіональних влад. Водночас в умовах демократичного розвитку країни організації Громадянського суспільства-ІІ не з усіх без виключення питань займають непримириму позицію «контрвлади», лабільно переходячи в окремих проблемах до партнерської співпраці з владою по типу Громадянського суспільства – І.

У сенсі співпраці з владою не можна не згадати і про таке негативне явище в Україні і на Закарпатті зокрема, яке отримало назву «квазігромадянське суспільство». В реальності, це окрема частина громадських об’єднань, які звично і активно використовуються владою для публічних і непублічних заходів та дій типу «одобрямс». Зазвичай – для формальної «суспільної» легітимізації різних владних ініціатив і рішень. Подібні прояви і дії квазігромадянського суспільства є вкрай негативними як для суспільного розвитку, так і для справжнього громадянського суспільства, дискредитуючи його в очах спільнот і громад. До квазігромадянського суспільства автор відносить і переважну більшість молодіжних громадських об’єднань, що утворювались при політичних партіях. Як мінімум тому, що вони були і є вкрай обмеженими у своїй діяльності завданнями від партійних босів та «вождів». І ще тому, що політичних партій за європейськими мірками і підходами в Україні, за одиничними винятками, просто не існує.

Проміжний висновок: загалом громадянському суспільству недоцільно бути ані постійним антагоністом влади, ані інструментом бездумної підтримки її дій і рішень типу «одобрямс» від квазігромадянського суспільства. Водночас організаціям громадянського суспільства неодмінно слід здійснювати моніторинг та контроль діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а з метою участі у вирішенні окремих проблем – ставати хай і тимчасовим, але партнером влади. При цьому організації громадянського суспільства, як партнери влади, повинні мати експертів і фахівців, рівень знань, професіоналізму і компетентності яких найчастіше уже перевищує аналогічний рівень чиновників владних структур. Втім важливо не дуже акцентувати увагу на цьому часто очевидному факті, бо владні чиновники все одно не визнаватимуть реальності.

Впродовж 30 років незалежності України означених критеріїв поступово досягли десятки, якщо не сотні організацій громадянського суспільства Закарпаття. Водночас використання цього сукупного експертного потенціалу громадянського суспільства регіону зіштовхується як з інертністю, пасивністю і непрофесійністю влади, так і з тим фактом, що переважна більшість фахових і компетентних громадських об’єднань зосереджена в обласному центрі місті Ужгороді.

Чи стала незалежність України засадничою платформою розвитку місцевої демократії та сильного громадянського суспільства в регіонах і зокрема на Закарпатті?

Відповідь на це, одне з найголовніших питань, може бути лише однозначно ствердною. Правда, владні та політичні інституції і громадянське суспільство в кожному з регіонів України мають свої особливі траєкторії розвитку впродовж останніх 30 років. Уже цілком зрілим є і покоління молодих людей, яке народилось і зростало уже в незалежній Україні. При цьому, новому поколінню українців часто навіть незрозумілими і дивними є ті проблеми радянського і перехідного періоду, які збереглись з часів неможливості вільного формування та організації діяльності громадських об’єднань в будь-якій сфері суспільного розвитку без прихованого чи неприхованого нагляду структур типу КДБ у Радянській Україні.

Часто ще й нині чуємо немало нарікань, що у своєму становленні і розвитку незалежна Україна та її владні інституції у Центрі і регіонах у питаннях державотворення і врядування стратегічно і тактично діями непродумано та без належного прогнозування, досі не маємо належно розробленої і всенародно обговореної та схваленої Стратегії розвитку Української Держави. З цієї тематики виконано уже десятки суперечливих і неоднозначних досліджень та публікацій політологів, правників, економістів, соціологів та фахівців і практиків із сфер публічного управління і розвитку. Але уже сам факт наявності широкого плюралізму і спектру висновків та рекомендацій цих розробок і публікацій, у тому числі і представників нинішнього розвиненого громадянського суспільства, засвідчує: ключовим було, є і залишається те, що український народ у 1991 році усвідомлено і однозначно зробив вибір шляху вільного, незалежного і демократичного розвитку країни. І захистив цей вибір у періоди кризових суспільних загострень Помаранчевої революції у 2004 році та Революції Гідності у 2014 році. Захистив за чиєю ініціативою та за чиєї провідної ролі?

Відповідь також зрозуміла і проста: свої зусилля поєднали громадянське суспільство, ще нечисельний, але суспільно активний середній клас та його передовий загін – підприємництво, а також незалежні друковані і електронні медіа та соціальні мережі. За останні 10-15 років до цього логічного і природнього симбіозу прихильників демократичного розвитку і системних реформ в Україні потужно приєднався загін базових органів місцевого самоврядування – міські, селищні і сільські ради та їх асоціації. Саме ці сектори українського суспільства у 1991 році фактично були народжені разом з незалежністю країни і отримали можливість вдихати свіже повітря демократії і розвитку, хай і без належної підтримки держави. Саме їх людським потенціалом та громадсько-політичною активністю забезпечується незворотність незалежного і демократичного розвитку України та її європейського цивілізаційного вибору та неможливість сценаріїв «правового» і навіть фізичного знищення громадянського суспільства, що нині спостерігаємо в Білорусі, Росії та в інших країнах диктатури і тоталітарних режимів. І саме ці суспільні сектори завжди і навіть нині є під прихованим прицілом олігархічно-кланових сил всередині нашої країни та її зовнішніх ворогів. Але ні російський, ні білоруський сценарії щодо знищення чи ослаблення місцевої демократії та громадянського суспільства як показала новітня історія незалежної України, в регіонах та громадах нашої країни неможливі.

Десь на половині часового відрізку нинішнього 30-річчя, тобто 2005-2006 рр., за довідниковими даними на Закарпатті зареєстрованими вважалось 1239 громадських організацій і 428 благодійних фондів. З неймовірною кількістю спрямувань і відтінків своєї статутної діяльності: від розвиткової – до правозахисної, від розвитку культур національних меншин – до соціального захисту, від транскордонного співробітництва – до волонтерської і військово-патріотичної діяльності. Захищено уже кілька кандидатських дисертацій і навіть докторська дисертація в Ужгородському національному університеті, що були присвячені аналізу діяльності громадянського суспільства на Закарпатті. В цьому ювілейному році знову зусиллями Благодійного фонду «Центр громадських ініціатив» триває нове дослідження стану розвитку громадянського суспільства Закарпатської області.

Про все це – у наступних статтях з анонсованого циклу.

Олег Лукша

виконавчий директор Закарпатського РВ АМУ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    You might also like...

    Закарпатські угорці виступили на захист України від російської агресії

    Read More →